Олександр Довженко народився 29 серпня (10 вересня за новим стилем, за іншими даними 12 вересня) 1894 року в багатодітній селянській родині на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині в районі селища міського типу Сосниця — одного з районних центрів Чернігівської області). Батько і мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, був козаком. Сім’я жила небагато: землі було немало, проте була неродюча. Сім’я була багатодітною навіть на ті часи — 14 дітей. З усіх дітей неграмотного селянина Петра Довженка вижило тільки двоє — Олександр і його сестра Поліна. Діти в родині швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в спогадах про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди виникали «плач і похорон». Про своєї матері Довженко написав: «народилася для пісень, проплакала все життя, проводжаючи назавжди».

Щоб знайти гроші на навчання сина, батько продав одну з семи десятин землі, якими володіла родина. Навчався Олександр легко, багато читав, та так, що мати часом лаяла. Навчався Довженко в Сосницької початковій школі, а потім початковому училище. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Вобщем, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалося) йшло в двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, зате хотів виділятися, йому здавалося, що він може все, але «в загальному мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, далекого плавання, розведення риб і учителювання».

У 1911 році Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що прагнув стати вчителем, а тому, що мав право здавати туди іспити, та й стипендія там була 120 рублів на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому і зізнався на сповіді отця Олександра, єдиному ліберальному людині з усіх наших вчителів». В інституті він вперше знайомиться з українськими книгами, які читалися їм і товаришами потайки від педагогів.

У 1914 році Довженко закінчив інститут і після закінчення був направлений вчителювати в Житомирське початкове училище, де за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову війну він сприйняв «як обиватель», спочатку радів і закидав квітами поранених лише через кілька років став дивитися на них «вже з тугою і соромом».

У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського національно-визвольного руху. Повалення самодержавства було їм зустрінуте з радістю «собаки, зірвався з ланцюга», з вірою, що тепер «вже все абсолютно ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи вчителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян» . Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх осліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, ні найменшого уявлення про боротьбу класів та партій», про марксизм.

Згодом він напише: «Українське сепаратистський буржуазний рух здавався мені в ту пору самим крайнім революційним рухом, самим лівим, отже, найкращим: чим правіше — тим гірше, що лівіше — тим краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене запитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книг. Таким чином, я увійшов в революцію не в ті двері «.

У 1917 році на фронт його не приймають як «белобілетніка» (через хворе серце), він переїжджає на роботу до Києва, де теж вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди тільки тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був спосіб отримати хоча б якесь вищу освіту. Навчався погано, не вистачало часу і старанності. У тому ж році, коли в Києві відкривається Українська академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.

У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентським мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасники демонстрації були розігнані, близько двадцяти — вбиті, багато поранено. Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідував до 1920-го або 1921 року.

У 1918–1919 роках Олександр Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженко земляк інженер Петро Шох (пізніше емігрував), Довженко разом з ним був в 1918 воїном 3-го сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує і сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, «як був у них Довженко в сірій шапці зі шликом наприкінці 1917-го і початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, які брали участь в штурмі київського» Арсеналу. Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі «Арсенал», але вже по іншу сторону барикад.

У серпні 1919 року він з двома товаришами втік до Житомира. Коли місто зайняли червоні, він був заарештований Волинської ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом трьох місяців відбуває покарання. Своїм порятунком Довженко зобов’язаний письменнику Василю Еллану-Блакіному. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії в школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі.

За порадою Еллана-Блакитного на початку 1920 року Довженко вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, яка контролює газету «Боротьба», орган лівих українських есерів, які, приєднавшись до лівих соціал-демократам, відстоювали визвольний позицію і вважали КП (б) ворогом національних інтересів. В результаті вмілих дій Володимира Леніна партія боротьбистів самоліквідується і її члени вливаються в ряди КП (б) У.

У 1920 Довженко призначає завідувати Житомирської партійною школою. Але замість цього Довженко потрапляє в польський полон, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Йому вдається втекти в червоний загін.

1920-ті роки Після встановлення радянської влади і за сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: спочатку секретаря Київського губернського відділу народної освіти, згодом комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділом мистецтв в Києві.

В цей час його знову рятують друзі-боротьбисти від чергової «чистки» в рядах партії і організовують йому терміновий виїзд до однопартійця Шумскогому, який очолював повноважне представництво СРСР в Польщі.

У 1921 Довженко викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу — в Польщі він очолив місію по репатріації та обміну військовополоненими, а згодом обійняв посаду керуючого справами представництва.

На початку лютого 1922 року Олександра Довженка переводять на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва СРСР в Німеччині. До цього ж часу відносяться і перші публікації Довженка-художника. Деякі з його малюнків-карикатур були надруковані в журналі «Молот», що виходив у США. Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звертається в ЦК КП (б) У з заявою, в якій просить надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченим графіки.

Отримавши в якості стипендії 40 доларів від Наркомосу УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він вчиться близько року в приватній художній школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоює палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженко був відкликаний назад на Україну. Як пише сам Довженко «… В партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже важко». Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї і не був в іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Олександр Довженко не квапився його оновлювати і так і залишався до кінця життя безпартійним.

З 1923 року працював в газеті «Вісті ВУЦВК» як художник-карикатурист, але його влучні карикатури і дружні шаржі за підписом «Сашко» часто з’являлися в інших виданнях. Співпрацює з літературним співтовариством «лівих» українських письменників ВАПЛІТЕ.

У 1926 році Довженко «захворів» кінематографом. Не маючи ні досвіду, ні освіти в новій області, почав працювати на Одеській кінофабриці ВУФКУ. Перша його робота як режисера короткометражна картина «Ягідка кохання».

Олександр Довженко вперше заявив про себе, як про цікавий і самобутній майстра після зйомки картини «Звенигора» (1928), де він в незвичайній манері поєднав революційний епос, сатиру і лірику.

У 1930 році Довженко зняв один зі своїх найвідоміших фільмів «Земля», який отримав визнання, як в СРСР, так і за кордоном. Новаторським кіномови режисер розповів про боротьбу за колективізацію, соціальних процесах, які ламали підвалини селянського життя.

Етапними роботами стали фільми «Іван», «Аероград», «Щорс». Ще під час роботи над картиною «Іван» (1932) Довженко зближується зі Сталіним. Вони переписуються, глава країни часто приймає режисера у себе. Картина «Щорс» (1939) була знята за прямою вказівкою Сталіна, який безпосередньо втручався в процес створення фільму. Настільки тісний зв’язок з вищою владою має зворотний бік. Поступово накопичуються протиріччя між власним поглядом художника на творчість і офіційною ідеологією.

У 1934 році Довженко залишає Україну і переїжджає до Москви, побоюючись хвилі репресій. З кінця 1930-х він все більше приділяє часу літературі і підготовці сценаріїв до майбутніх картин. У роки Великої вітчизняної війни зняв кілька документальних фільмів, писав публіцистичні статті і нариси. Написаний у 1943 році сценарій до фільму «Україна в огні», після обговорення в Політбюро ЦК КПРС, отримав вкрай негативну оцінку Сталіна і не був прийнятий до виробництва.

Поетична картина «Життя в цвіту», яку Довженко задумав ще в 1944 році, на догоду ідеологічним принципам була перероблена в фільм «Мічурін». Фільм нескінченно змінювався і перемонтовувався, в спробах задовольнити вимогам цензури. На думку деяких критиків, в результаті вийшла зовсім безпорадна робота, яка не містить нічого крім пропагандистського пафосу. Інші ж критики стверджують, що незважаючи на переробки на догоду ідеології фільм все-таки вийшов талановитим і став подією в радянському кінематографі. По ходу зйомок режисер заробив інфаркт.

Ще сумніша доля останньої роботи Довженка фільму «Прощай, Америко!». Фільм був задуманий як держзамовлення, агітаційний памфлет за мотивами книги Анабелла Бакарді, політичної перебежчіци з США в СРСР. Довженко знову почав нескінченно переробляти і перемонтувати картину, намагаючись зняти ідеологічно вірну роботу. Але, унікальний випадок, коли фільм був майже готовий, режисер отримав розпорядження з Кремля припинити зйомки. У 1951 році Анабелла несподівано бігла назад в США і ідеологічне початок фільму втратило сенс. Фільм так і залишився незавершеним. «Прощай, Америко!» Пролежала в архіві 46 років і тільки в 1995 році потрапила на екрани.

В останні роки Довженко був зайнятий педагогічною роботою — викладав у ВДІКу. Продовжував працювати над сценаріями майбутніх картин. Він просив дозволу повернутися назад на батьківщину на Україну, але не отримав на це офіційного дозволу влади. Також він приступив до роману-епопеї «Золоті ворота», в якому хотів переосмислити ключові моменти української історії.

«Я помру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, щоб… з грудей моєї вийняли серце і закопали його в рідну землю, в Києві, десь над Дніпром, на горі «Олександр Довженко

Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 від інфаркту на своїй дачі в Передєлкіно перед першим знімальним днем ​​його нової картини «Поема про море». Похований в Москві на Новодівичому кладовищі.

Спадщина і пам’ять про художника

Багато зі своїх сценаріїв він так і не встиг за життя реалізувати в картини. Дружина Олександра Довженка режисер Юлія Солнцева вже після його смерті зняла картини за його сценаріями «Поема про море», «Повість полум’яних літ» та «Зачарована Десна».

У Сосниці з 1960 року діє меморіальний музей класика кінематографа. У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене ім’я Довженко. У 1972 затверджена Золота медаль імені А. П. Довженко «За кращий військово-патріотичний фільм». У 1994 році за указом президента України заснована Державна премія в галузі кінематографії імені Довженка.

У місті Сосниця (Чернігівська область) починаючи з 2004 року, коли відзначалося 110-річчя від дня народження А. П. Довженко, проводиться Всеукраїнський молодіжний кінофестиваль «На хвилях зачарованої Десни». Урочисте відкриття фестивалю відбулося в садибі кінорежисера — меморіальному музеї О.Довженка, конкурсна програма демонструється в кінотеатрі імені О. Довженка.

Тематика ранніх творів Довженка тісно пов’язана з революційним пафосом і становленням радянського кіно. Полонений багатством художніх можливостей кінематографічної мови Довженко стає полум’яним трибуном пролетарської революції. Так в основі сюжету фільму «Арсенал» — повстання робітників київського заводу, «Аероград» розповідає про захист східних рубежів СРСР від ворогів революції. У перших фільмах майстра глядач міг спостерігати змішання багатьох жанрів: сатири, гротеску, казки і революційного епосу.

Роботи Довженко в передвоєнний період, в області документального кіно дозволяють віднести його до основположнікам розробки художніх засобів військової кінопублицистики.

Побудова композиції, чітка опрацювання кожного кадру — особливості робіт Довженка як зрілого майстра. Ідеологія в них йде на другий план, що витісняється вічними цінностями. На відміну від динамічної манери Ейзенштейна камера Довженко кілька статична і кадри нагадують фотографію. Сміливість сценарних рішень, природність змін сцен, відсутність склеювань і переходів дивувала навіть маститих сучасників режисера. Новаторський монтаж Довженко зробив глибокий вплив на світовий кінематограф.

Через усю творчість Довженка червоною ниткою проходить тема єднання людини і природи. Особливо яскраво це проявилося в картинах «Земля» і знівеченої цензурою «Життя в цвіту». Він не зацікавлений в голою кіноестетики, Довженко як художника цікавить унікальна цінність людського життя. Дослідник творчості Довженка Рауль Хаузман писав про особливості творчої манери режисера:

Фільм «Земля» — твір не естетичне, а досліджує дійсні життєві спонукання, що зображує перетворення почуттів і структури речей. Всі заперечення тут виявляються неспроможними: «Земля» Довженка діалектична як з точки зору оптичної, так і змістовної; вона не «биологична», оскільки народження і смерть фактори хоч і біологічні, але в той же час діалектичні.

Фільмографія:

Режисер

• 1926 — Ягідка кохання
• 1926 — Вася реформатор
• 1927 — Сумка дипкур’єра
• 1928 — Звенигора
• 1928 — Арсенал
• 1930 — Земля
• 1932 — Іван
• 1935 — Аероград
• 1939 — Щорс
• 1948 — Мічурін
• 1951 — Прощавай, Америко!

Сценарист

• 1939 — Буковина, земля Українська
• 1940 — Звільнення
• 1943 — Битва за нашу Радянську Україну
• 1945 — Країна рідна
• 1945 — Перемога на Правобережній Україні
• 1959 — Поема про море (фільм не закінчений автором)
• 1960 — Повість полум’яних літ (поставлений Ю.Солнцевой)
• 1965 — Зачарована Десна (поставлений Ю.Солнцевой)

Премії та призи

• 1941 — Сталінська премія I ступеня, фільм «Щорс».
• 1959 — Ленінська премія за літературний сценарій «Поема про море» (посмертно).
• 1934 — Приз МКФ у Венеції, фільм «Іван».
• 1949 — Сталінська премія II ступеня, фільм «Мічурін».

1941 — Сталінська премія I ступеня, фільм «Щорс». 1959 — Ленінська премія за літературний сценарій «Поема про море» (посмертно). 1934 — Приз МКФ у Венеції, фільм «Іван». 1949 — Сталінська премія II ступеня, фільм «Мічурін».