24 лютого увійшло в історію як день, що розділив життя країни на "до" і "після". Того світанку українців розбудили не будильники, а гуркіт вибухів. Повітря прорізали сирени, і мирна тиша щезла в одну мить. Вторгнення прийшло разом із танками та ракетами, але принесло й інше — страх. І водночас саме тоді народилася небачена згуртованість. Молитва зазвучала нарівні зі зброєю. 24 лютого стало днем спільної молитви, коли мільйони сердець звернулися до Бога. Люди виходили під синьо-жовтими прапорами, а воїни стали щитом між рідною землею та ворогом.

Міста тремтіли від ударів, але не втрачали гідності. Села палали, та не скорилися. Світ побачив справжню сутність агресора. І разом із цим — силу України, що тримається на вірі, єдності й правді.

Синьо-жовтий стяг майорить як символ незламності. Кожен полеглий герой — це біль, що не минає. Їхні імена закарбовані не лише в книгах пам’яті, а й у наших душах. Україна стоїть попри втому та страждання. Стоїть, бо знає, заради чого — за свій дім, мову й майбутнє дітей.

24 лютого — це вже не просто дата, а глибокий стан душі. І поки триває війна, живуть молитва й непохитна віра в Перемогу.