Вірменин грузинського походження, творець візитної картки українського поетичного кіно, український і вірменський кінорежисер, народний артист УРСР (1990), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1991, посмертно).
Митець відзначав: “Я – ВІРМЕНИН, ЯКИЙ НАРОДИВСЯ У ТБІЛІСІ Й СИДІВ У РОСІЙСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ ЗА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ”…
Навчався у класі Ігоря Савченка, був його асистентом у картині “Тарас Шевченко”. Працював помічником режисера Олексія Мишуріна у фільмі “Максимко”. 1951 року зняв дипломну роботу “Молдавська казка”, яка у 1954-му розширилася до повнометражного дебюту в співпраці з Яковом Базеляном за казкою Еміліана Букова “Андрієш”. Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів імені Олександра Довженка як режисер-постановник.
Свої перші 5 фільмів Сергій Параджанов вважав невдалими, але такими, що допомогли йому знайти власний стиль. Серед них – низка документальних та науково-популярних картин “Наталія Ужвій”, “Думка”, “Золоті руки”, а також художні стрічки для масового радянського глядача – “Перший парубок”, “Українська рапсодія”, “Квітка на камені” у співавторстві з Анатолієм Слісаренком.
Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту. Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 року до 15 жовтня 1964-го. “Тіні забутих предків” – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери.
У вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі “Україна”, де Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл виступили із критикою владного режиму щодо арештів інтелігенції влітку того року.
Окрім того, Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і непомітний, але “страшний”, крок: відмовився дублювати фільм російською – на той час взагалі нонсенс.
У 1967 році Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм “Саят-Нова”, або “Колір граната” (1968) – картину про великого вірменського поета Саят-Нова. Стрічка складається з декількох мініатюр і відзначається декоративністю, символікою кольору, метафоричністю, вона є справжньою візуальною іконою.
Сергія Параджанова заарештували 17 березня 1973 року, йому безпідставно інкримінували націоналізм, гомосексуалізм, незаконну торгівлю іконами і засудили до п’яти років суворого режиму. Сам про себе режисер казав, що він – “вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм”. Був звільнений з-під ув’язнення 30 грудня 1977 року.
Через заборону жити в Україні він оселився у Тбілісі й працював на кіностудії “Грузія-фільм”, де спільно з Д. Абашидзе поставив “Легенду про Сурамську фортецю” (1984). Неповторними є його спроби відтворення живопису мовою кіно – короткометражні “Акоп Овнатанян” (1967) і “Арабески на тему Піросмані” (1985).
Стрічка 1988 року “Ашик-Керіб” була присвячена Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця.
У своєму незавершеному заключному автобіографічному проекті “Сповідь” (кадри з якого включено у документальну стрічку Михайла Вартанова “Параджанов. Остання весна” 1992 року) Параджанов прагнув підсумувати весь життєвий доробок і повернутися в дитинство.
Він мріяв зняти фільм “Марія” за твором Шевченка й “Intermezzo” за новелою Коцюбинського.
Помер великий майстер 17 липня 1990 року в Єревані. Та нащадкам він залишив справжній скарб – свою багату і незрівнянну фільмографію.
