У період із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорська відбувся наймасовіший розстріл української інтелігенції. НКВС розстріляло 1111 людей, зокрема 287 українців і близько пов’язаних з Україною осіб. Цей злочин проти людяності виконавці цинічно присвятили 20-річчю Жовтневої революції.

Тоді режим убив Леся Курбаса, Миколу Куліша, Марка Вороного, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного та інших яскравих постатей українського відродження 20-х років XX століття.

У новій виставці Валерія Пузіка «Сни про Одеську кіностудію», яка стала частиною проєкту «Порт пам’яті: Одеса, кіно, спільнота», постає тінь Леся Курбаса — як символ того, що культура не помирає, навіть коли її розстрілюють.
Пузік працює з пам’яттю кіно, зі снами про Одесу, про кінематограф, який колись був українським, і знову повертає собі цей голос.
Його «сни» — це продовження діалогу з тими, кого намагалися стерти, це пам’ять, що трансформується у мистецтво.

Між Сандармохом і Одеською кіностудією — десятиліття, але одна історія: історія боротьби культури за життя.

Бо Курбас знімав би кіно, якби мав шанс.
І кожна виставка, кожен фільм сьогодні — це відповідь тим, хто колись намагався знищити українське слово, кадр, сенс.

Пам’ять — це творчість.
Пам’ять не лише про минуле, а й про те, що продовжується зараз, у мистецтві, у снах, у кіно.

Цю публікацію було створено в межах грантової програми «Згуртованість через культуру», яка впроваджується Український культурний фонд та фінансується Швейцарсько-українським проєктом «Згуртованість та регіональний розвиток України», Проєкт UCORD, що втілюється за підтримки Швейцарії через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва компанією NIRAS Sweden AB.

#запідтримкиУКФ